Античність

Перші уявлення про психіку були пов’язані з анімізмом (від латинського “аніма” – дух, душа) – найдавніша теорія, згідно з якою у всього, що існує на світі, є душа.

Згідно з давньогрецьким філософом Платоном (427-347 рр. до н.е.), душа людини існує раніше, ніж вона вступає в з’єднання з тілом.  Душевні явища поділяються Платоном на розум, мужність (в сучасному розумінні – воля) і жадання (мотивація). Розум розміщується в голові, мужність – у грудях, жадання – в черевній порожнині. Гармонічна єдність розумного початку, благородних прагнень і жадань додає цілісності душевному життю людини.

Вершиною античної психології є вчення про душу Аристотеля (384-322 рр.). Душа, за Аристотелем, безтілесна, вона є формою живого тіла, причиною і метою всіх його життєвих функцій. Рушійною силою поведінки людини є прагнення (внутрішня активність організму), що пов’язане з почуттям задоволення або незадоволення.  Почуттєві сприйняття складають початок пізнання. Збереження і відтворення відчуттів забезпечує пам’ять. Мислення характеризується складанням загальних понять, думок і умовиводів. Особливою формою інтелектуальної активності є нус (розум), що привноситься ззовні у вигляді божественного розуму.

Середні  віки

Посилення церковного впливу на всі сторони життя суспільства, включаючи і науку).  Душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення душевного життя повинне бути підлегле завданням богослов’я. Людській думці може піддаватися лише зовнішня сторона душі, яка звернена до матеріального світу.  У середні віки нагромаджується конкретний матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму як однієї з основ психіки. Особливо потрібно відмітити діяльність арабських мислителів ІХ-ХІІ ст. Авіценни і Аверроеса. Німецькі схоласти Р. Гокленіус і О. Кассман уперше ввели термін “психологія” (1590).

Умоглядна психологія XVII століття

З ХVII століття починається нова епоха в розвитку психологічного знання. Вона характеризується спробами осмислити душевний світ людини, переважно з загальнофілософських,  умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази. Р. Декарт (1596-1650) доходить висновку про найповнішу відмінність, існуючу між душею людини і її тілом: “Тіло за своєю природою завжди ділиме,  тоді як дух неподільний”. Однак душа здатна робити в тілі рухи. Декарт заклав основи детерміністичної (причинної) концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє фізичне подразнення.

Спробу знову з’єднати тіло і душу людини, які були розділені вченням Декарта, зробив голландський філософ Спіноза (1632-1677). Немає особливого духовного початку, він завжди є одним з виявів протяжної субстанції (матерії). Душа і тіло визначаються одними і тими ж матеріальними причинами. Спіноза вважав, що такий підхід дає можливість розглядати явища психіки з такою ж точністю й об’єктивністю, як розглядаються лінії і поверхні в геометрії.

Німецький філософ Г. Лейбніц (1646-1716), відкинувши встановлену Декартом рівність психіки і свідомості, ввів поняття про несвідому психіку. У душі людини безперервно йде прихована робота психічних сил незліченних “малих перцепцій” (сприйняття). З них виникають свідомі бажання і пристрасті. Лейбніц намагався пояснити зв’язок між психічним і фізичним (фізіологічним) в людині не як взаємодію, а як відповідність у вигляді створеної завдяки божественній мудрості “передумовленої гармонії”.

Емпірична психологія XVIII століття

Термін “емпірична психологія” введений німецьким філософом XVIII століття X. Вольфом для позначення напряму в психологічній науці, основний принцип якого полягає у спостереженні за конкретними психічними явищами, їх класифікації і встановленні закономірного зв’язку між ними, що перевіряється на досвіді. Цей принцип став основою вчення родоначальника емпіричної психології англійського філософа Дж. Локка (1632-1704). Душу людини Локк розглядає як пасивну, але здібну до сприйняття середовища, порівнюючи її з чистою дошкою, на якій нічого не написано. Під впливом почуттєвих вражень душу людини, коли вона прокидається, наповнюють прості ідеї, починається мислення, тобто утворюються  складні ідеї. У мову психології Локк ввів поняття асоціації – зв’язку між психічними явищами, за яким актуалізація одного з них спричиняє появу іншого.

Психологія XIX століття як самостійна наука

Виділення психології в самостійну науку сталося в 60-х роках XIX ст. Воно було пов’язане зі створенням спеціальних науково-дослідницьких установ – психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у вищих навчальних закладах, а також з введенням експерименту для вивчення психічних явищ.

Першим варіантом  експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. В області свідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об’єктивному дослідженню.

Послідовник Вундта Е. Тітченер (1867-1927), американський психолог, був фундатором і лідером структурної психології. У її основі лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів) і структурних відносин.

Виникнення вітчизняної наукової психології

Основоположником вітчизняної наукової психології вважається І.М. Сєченов (1829-1905). У його книзі “Рефлекси головного  мозку” (1863) основні психологічні процеси отримують фізіологічне трактування. Їх схема така ж, як і у рефлексів: вони беруть початок у зовнішньому впливі, продовжуються центральною нервовою діяльністю і закінчуються діяльністю у відповідь – рухом, вчинком, мовою. Однак булла недооцінена специфіка психічної реальності в порівнянні з фізіологічною її основою, не врахована роль культурно-історичних чинників у становленні і розвитку психіки людини.

Важливе місце в історії вітчизняної психології належить Г.І. Челпанову (1862-1936). Його головна заслуга полягає у створенні в Росії психологічного інституту (1912).

Експериментальний напрям у психології з використанням об’єктивних методів дослідження розвивав В.М. Бехтерев (1857-1927).

Зусилля І.П. Павлова (1849-1936) були спрямовані на вивчення умовно-рефлекторних зв’язків у діяльності організму. Його роботи плідно вплинули на розуміння фізіологічних основ психічної діяльності, однак власної психологічної концепції І.П. Павлов не створив.